Світлини

Фото з важливих культурних подій

Далі>>

Аналітика

Про все важливе на культурному ринку України та за її межами

Далі >>

Авторизація

     
 
 
     
     
 
 
     
     
 
 
     
 
 
Якщо у Вас є новини про події культурного життя України і Ви прагнете оперативно поділитися ними зі світом, надсилайте їх на електронну адресу info@i-pro.kiev.ua, або телефонуйте на номер гарячої лінії (098)970-75-01
Кирило Карабиць: симфонічна партитура диригента
Название (сокращённое отображение): 
Кирило Карабиць розповів ПРО працю і співпрацю диригента

Покликання диригента для мене завше мало відтінок якогось особливого обрання. Він веде за собою оркестр, він інтерпретує музичний твір і веде тим самим за собою слухача, у світ, який може відрізнятися від світу композитора чи виконавця, він веде своїми шляхами… З ним можна не погоджуватися, з ним можна дискутувати, на нього можна навіть ображатися, однак поки він провадить – на ніщо ні в оркестрі, ні в залі не можна відволіктися, не маєш змоги зійти з цієї дороги. Навіть, якщо ти на її початку бачиш інші горизонти, мусиш піддатися йому – диригентові. Довірити своє відчуття музики його відчуттям. І лиш наприкінці цього блукання можеш нарешті сказати, чи зміг він тебе вивести на очікувані обрії. 

Відтак інтерпретація постаті самого диригента, напевно, є кроком сміливим, навіть до певної міри нахабним. Однак спробую втілити цей ризик і розшифрувати партитуру особистості, з якою сьогодні пов’язується торування музичного шляху українського митця за кордон.

Кирило Карабиць – молодий український диригент, нині головний диригент Борнмутського симфонічного оркестру (Велика Британія).    

  Adagio: Площа, навколо якої вирує музика

Про успіхи українських музикантів говорять найчастіше з пафосом, з усвідомленням величі генія українського таланту. Однак у цій стереоскопічній об’ємності, коли нашаровуються голоси різних музикантів, диригентів, солістів, а ти намагаєшся відчути їхній власний голос, щоб побачити усю глибінь їхнього особистого єдиного творчого злету, тільки окремі деталі, як-то: луна від духових чи застиглі в повітрі акорди струнних – можуть тобі вказати на ту чи іншу постать. А це лиш коротка мить, бо в просторі нашім вирують інші голоси – більш знайомі, які не потребують прориву через туманність нашого повсякдення, бо є частиною цього туману, а часом – навіть його причиною. Тому, аби розповісти про творчий успіх окремих особистостей, ми шукаємо спеціальних подій – конкурсів, перемог на конкурсах, нові грандіозні постановки чи прем’єри, врешті – приїзд додому, до столиці… І тому монументальність картини відкривається у, здається, випадковім долинанні голосу.

Про Кирила Карабіца ми також чуємо і, звісно, говоримо-перешіптуємося-дискутуємо, коли він дебютує в найпрестижніших концертних залах США чи Європи, коли здобуває перемоги на конкурсі диригентів у Парижі чи одержує кількарічні контракти з Філармонічним оркестром французького радіо чи Борнмутським симфонічним оркестром, бере участь у постановках провідних оперних театрів Женеви, Страсбургу, Нансі… А ось вже експерименти з Прокоф’євим – спільний проект нині рідного для Кирила Борнмутського оркестру та британського ді-джея Денні Ремплінга – до нас майже не долинають з туманного Альбіону. І вже точно щодення роботи з оркестром чи розписаний до кінця 2012 року гастрольний графік губиться в монументальній картині спільних голосів.

Кирило Карабиць: В Україні досить часто говорять про унікальність українського музиканта. Він, мовляв, професійний, кращий з кращих, геніальний… Однак за кордоном цей міф одразу ж розвінчується, коли до тебе звертаються: «Как там у Вас, в России, ой, извините – в Украине?». У нас насправді існує серйозна проблема ідентичності українського музиканта, бо ми ще не виявили, що ж маємо принести у світову культуру, чим здивувати. Нам варто пройти шлях людини світу – вивчити мови, професійно зрости, щоб врешті  в нас запитали про Україну, про конкретно ТВОЮ ідентичність. Для себе я чітко визначив, що є українським диригентом – з оркестром якої б держави не співпрацював. Через свою працю і намагаюся знайомити американського чи європейського слухача зі спадщиною українських авторів, однак розумію, що робити це варто поступово й інтелігентно, щоб іноземну аудиторію насправді захопити емоційно й інтелектуально українською ідентичністю.

А взагалі-то прикро усвідомлювати те, що за тобою, на твоїй рідній землі не лишається простору, який би ніколи не зник. Знаєте, музика – справа сувора. Кожен мій концерт може стати останнім, щось може піти не так. І ось саме тоді маєш відчути: ти можеш вернутися до того, що завше лишалося з тобою. Це також частка твоєї особистої ідентичності. Але, на жаль, такого відчуття поки немає. Не лишає Україна цього відчуття, а значить – не можеш поки навіть думати про свій останній концерт.

Переконаний, що відчуття присутності того, що ніколи не промине, - не лише твоя особиста справа. На рівні держави має бути хтось, до кого можеш звернутися, хто здатен зрозуміти якісь глобальні речі національного культурного простору, до яких безпосередньо ми з вами не маємо відношення, адже виконуємо свою роль на своєму рівні. Я, до прикладу, готую нові музичні програми, працюю з оркестром, створюю музичний продукт. Я ж не можу ходити до політиків і розповідати їм, що варто зробити, аби підтримати цей культурний простір – я просто на це не маю часу. І це правильно. Тому повинна існувати така ланка, через яку б розвивався комунікативний простір культура-політика-держава-бізнес. Хто в Україні займає цю позицію? Міністерство культури? – ні, не думаю. Між політиками, людьми, які мають гроші і можливості щось змінювати, та тими, хто створює культурний продукт, немає ніякого зв’язку. Це проблема – але це проблема політична, це проблема урядова, це врешті-решт і проблема бізнесу.

А слухач… Чи має публіка свою ідентичність, чи відчуває вона інакше мову музики, зважаючи на географічну чи національну приналежність?

Кирило: Публіка – вона різна, але в багатьох аспектах можна побачити спільне. Є публіка, з якою, скажімо, можна спілкуватися. Є й публіка, яка емоційно ніби не реагує на всі твої творчі пошуки і ти навіть не можеш одразу зрозуміти, чи їй сподобалося, а чи вона розчарована, однак насправді виявляється, що цей слухач просто в інший спосіб виражає своє захоплення. За великим рахунком, розмова з публікою одна й та ж. До речі, тут варто врахувати, чи є підготовленою публіка, чи не є вона випадковою – від цього теж залежить ваша розмова. Важливим залишається й причина її приходу на концерт: їй просто цікаво послухати класичну музику чи це є своєрідним престижем саме в цей час і в цьому залі почути саме цього виконавця-диригента-композитора?! Якщо вдаватися до конкретики, то останні гастролі в США проходили для публіки, яка має річні абонементи. Тобто ти підписуєшся на абонемент і можеш обрати свій концерт. Це загалом нормальна й типова закордонна практика. Для виконавця чи диригента головним завданням є забезпечити гарне проведення часу для цих слухачів, запропонувати їм емоцію, на яку вони чекали. Це відповідально.

З оркестрами це також пошук спільного голосу для роботи чи для різних оркестрів – одна й та ж схема творчої співпраці? Адже один сценарій історії, коли ти добре знаєш своїх оркестрантів, і ніби інший – коли за кілька репетицій мусиш дати концерт?..

Кирило: Звісно, це пошук. І ще треба добре розумітися на тому, у якій країні здійснюється ця співпраця. Так, скажімо, всі американські оркестри, якими я диригував, не люблять довгих розмов: вони хочуть, щоб ти паличкою їм усе показав. А розмови для них зайві, тим паче технічно американські виконавці на високому рівні. Тому практично й репетицій як таких не потрібно, одразу можеш давати концерт. Але є випадки, коли така співпраця неможлива. Наприклад, це стосується Німеччини. Німецькі оркестри хочуть, щоб їм усе розказали – з першої до останньої ноти. Якщо ти їм не розкажеш цього, вони вважатимуть, що ти просто не знаєш музичного матеріалу. Звісно, після німецького досвіду, коли приїжджаєш до штатів і по інерції починаєш розказувати музикантам, що й до чого, - ті просто не можуть тебе зрозуміти. І навпаки: коли після Америки їдеш до Німеччини й одразу ж робиш прогон симфонії, наприклад, музиканти починають запитувати: коли ж ми почнемо працювати? Це все особливості, які визначають ось власне той творчий пошук і співпрацю. Звісно, знання оркестрів з різних країн приходить з роками і практикою. Це непроста професія.

 

Allegro: Червень 2011 року

 

Навіть щільний гастрольний графік часом набирає статичних обрисів. Однак змінюються вони тоді, коли з’являються нові творчі плани. І одразу ж ніби роздається вибух, після якого життя, що переливається в контрастах, стає ще більш контрастнішим: від повільних розспівів, що супроводжують тебе од народження творчих обов’язків, до емоційного надриву нового музичного проекту. І кожен такий контраст супроводжується зупинками на осмислення і змінюється швидким allegro подій… Та українська зупинка (мені про це відомо з офіційних графіків) і вибух для Кирила Карабиця відбудеться 15 червня з Національним симфонічним оркестром України у філармонії. Маестро, правда, чекає на ще одну червневу українську сторінку, однак поки офіційні джерела мовчать… 

Минулоріч ви писали альбом музики Родіона Щедріна із Борнмутським симфонічним оркестром. Цей проект вже закінчився? 

Альбом ми вже записали. Родіон Щедрін приїхав до нас в Англію і просто закохався в цей оркестр. І, думаю, невипадково, бо музиканти якось дуже тонко відчули настрій цієї музики. Щедрін, до речі, сказав, що це один із найкращих записів його творів. Але на цьому наша співпраця не завершилася. 9 лютого ми граємо його «Beethoven Heiligenstadt Testament». І знаєте, минулого тижня я цілу годину спілкувався з ним по телефону, він розказував про основні моменти власного твору. Бачите (Кирило показав партитуру), я на цій партитурі зазначив просто його слова, наприклад: тут «Замолкнуть»…

Відчуття, що ти інтерпретуєш музику композитора-сучасника, не є якимсь особливим або відповідальним? Ти ж не завше відчуваєш так, як писав це композитор? 

Кирило: Дійсно, для диригента є цікавою практика, коли композитор – твій сучасник. Але тут є ще такий момент: музичний твір як дитина, коли він народжується, то, звісно, має стосунок до своїх батьків, однак він одержує свій власний паспорт. І це дуже позитивний варіант, коли композитор дає змогу своєму творові пройти власний життєвий шлях. Деякі ж композитори, як і деякі батьки, часом заважають своєю надмірною цікавістю розвитку власного твору, вони нав’язують музикантам і диригентам лише своє бачення й відчуття музики.

Наприклад, Родіон Щедрін ніколи не буде вам розповідати довго про свою музику. Він просто наштовхне на деякі моменти, нюанси, які могли ви не помітити. Але навіть, при цьому, він залишає тобі право власного прочитання музики. І це якраз допомагає і відкриває сам твір, тебе як виконавця чи диригента і власне самого композитора на творчий діалог. Однак бувають випадки, коли композитор хоче конкретного, точного відтворення його задуму. І по-іншому він не бачить інтерпретації. З такими композиторами дуже важко. Історія, наприклад, з Валентином Сильвестровим – це власне історія точності кожної ноти… 

 

 

А експерименти з репертуаром. У Європі безмежно люблять класику, а твори сучасних авангардових композиторів? Вдається втілювати в життя експерименти? 

Кирило: Найкращий варіант – це поєднання різних, часом навіть екстремально різних стилів і жанрів в одній програмі. Це власне те, що зацікавлює людей і робить програму актуальною. Класика – це, звісно, класика, і без неї неможливо, але тільки класикою теж неможливо задовольнятися. Ти мусиш постійно вигадувати якісь мікси, суміші вже відомого і перевіреного часом і публікою та сучасних паралелей. Наприклад, неокласика XX  століття часто поєднується з класичним репертуаром. Цікавим є й переосмислення або звернення сучасних композиторів до музичних тем своїх попередників. Такі поєднання значно збагачують наш потенціал. 

А для вас важливіше творити, створювати твір тут чи сьогодні чи все ж робити запис на майбутнє, залишити по собі не лише відгомін, а й голос Вашого оркестру і конкретних музичних творів? 

Кирило:  У принципі, я вважаю, що краще творити тут і сьогодні. У випадку з записами, коли людина щось почула і відтепер не хоче розставатися зі своїми пережитими почуттями, працює все ж комерційний елемент музичної індустрії. Однак це ж омана: навіть якщо людина придбала альбом, вона не відтворить своїх емоцій первинних. Так, вона може сподіватися на частку цих емоцій, але це лиш сподівання. Тому пріоритетом для мене є творення спонтанної музики – у цей час, у цей момент. Звісно, диски також важливі, бо через них ми теж можемо для себе відкрити досі невідому музику. Але спонтанне музикування – це мій особистий пріоритет. 

Про диригентів, які мають дружні стосунки між собою, значно менше говорять, ніж про музикантів. Звісно, диригенти навіть роз’єднані в часі й просторі, однак… Чи складається така професійна дружба? 

Кирило:  Це справді, досить своєрідне коло – коло диригентів. Друзі, з якими я разом навчався, - звісно, ми спілкуємося. Однак питання диригентів не позбавлене забарвлення конкуренції. І простіше мати дружні стосунки з людьми, які відносяться до старшого покоління диригентів, бо немає ніяких моментів змагання, тоді й більш відвертими є ваші стосунки. Це зрозуміло: ми всі живі люди, усіх цікавить, хто ти і хто я. Інколи це заважає. Але насправді є друзі, і за кордоном зокрема. Інколи виникають навіть суто професійні запитання, коли ти, наприклад, їдеш на гастролі до незнайомого оркестру. Тоді запитуєш колег, хтось може підказати: «З тією першою скрипкою будь обережним». Це вартісні й важливі поради – своєрідний професійний фейсбук. 

 

Adagio: Вічна музика тиші

 

Сповільнений мінорний хід струнних повертає тебе до думок про тишу, про її одвічну цінність у відчутті музики, збагненні гармонії краси. Комусь здаватиметься, що цей соль-мінор пригнічує порив життєвої радості, однак ні… у цім соло скрипки народжується світла дайність. І вже завтра – ти пірнеш з головою у вир свого пошуку.

 

Сьогодні про Кирила Карабиця говорять, що він змінився. Якщо перші рецензії засвідчували експресивність молодого диригента, то нині критики відзначають його стриманість, але емоційну, і… виваженість. А ви це відчуваєте? 

Кирило:  Музика й емоція – це одне й те ж. Якщо музика не викликає емоцій, то я … такої музики не розумію або й не знаю. Звісно, музика впливає і на твій персональний емоційний стан. Ти змінюєшся – це природний процес. Взагалі, якщо людина не проходить у сприйнятті музики власне коло емоцій і почуттів, то вона не виконує своєї ролі. Відтак й неемоційно робити музику неможливо. Звісно, є різні люди. Для когось точність, ансамбль гри є перш за все, однак я переконаний, що правди в музиці не варто шукати. Вона може тільки переконувати. І якщо ти – виконавець, диригент – переконав цією музикою слухача, то й виконав своє завдання. Засоби ж – твоя особиста справа. 

Коли не диригуєте, яку музику слухаєте? 

Кирило:  Музику? Чесно кажучи, музики не слухаю, слухаю тишу. Щоб сприймати музику нормально, треба часом від неї відпочивати, тому у вільний час її практично не слухаю: ніякої музики. 

А відпочинок – споглядальний? – рибалка, може? 

Кирило:  Так, відпочинок спокійний: рибалка… Усе, що пов’язане з водою, що може принести витишення. 

Від професійної любові до музики оберігаєте свою доньку? 

Кирило: Ні, їй подобається музика. Вона вже навіть почала грати на флейті. Інколи їй даю поради, підказую дещо. А захист? Та ні, якщо вона захоче займатися цим професійно, якщо вона від цього одержуватиме задоволення – то хай буде музика. Аби їй подобалося. Це основне. 

Allegro non troppo: Передзвін сучасності

 

Могутність творення заворожує, надихає. У стрімкій зміні напористих ритмів та інтонацій, що вражають епікою музичної дії, одчаяний лет сучасності й водночас рішучий хід сучасника. Можливо, це навіть вимушений передзвін, можливо, ти прагнеш сповільнити чи пришвидшити цей хід, однак… головне, що будь-який ритм тебе хоч на мить вертає, залишає луну твоєї присутності в цім часовім передзвоні…

І для Кирила Карабиця є момент ностальгії – за мамою Маріанною, сестрою Іванкою, за дорогами, у яких лишилася пам’ять про батька Івана. І він повертається, але ще не заспокоївся творчими горизонтами. Ця солодка мить повернення відбувається після того, як долаються далі… А їх – ще буде попереду, а значить – будуть і повернення… 

Кирило: Коли ти багато подорожуєш, переїжджаєш з місця на місце, насправді мусиш мати щось консервативне, щось, що ніколи не змінюється. Кава зранку чи чай вдень – це насправді важливо. Іще важливо не втратити зв’язок із собою, із розумінням, що в цю хвилину тобі потрібно, у чому ти сьогодні можеш життєво зімпровізувати. Але це завдання важке, бо стільки різних обставин, про щось варто постійно думати, тому забуваєш про власні почуття. Тому й підходиш до себе автоматично. Взагалі сучасний світ тисне на особистість, прагне зробити з людини машину, бо її – машину – легко контролювати, з нею все завжди зрозуміло, немає ніяких сюрпризів… Відтак цей конфлікт бути у світі і зберігати спонтанність у ньому повсякчас присутній у нашім щоденні. Повірте, до кінця 2012 року я знаю, у який день і де я буду. Це важко. Звісно, ти почуваєш себе частиною якоїсь системи, до якої, якщо вийдеш з неї, - шляхи обірвуться, ти не повернешся. Це цікаве почуття і, чесно кажучи, нове для мене. До цього треба звикати. І, здається, чим повільніше звикатимеш до нього, тим краще, бо так важче себе втратити.

А родина, друзі в Україні – це те, до чого я прагну повертатися і куди час від часу й вертаюся. Без цього неможливо. Але від відчуття суто ностальгії я вже трішки відійшов. Світ по-іншому нині функціонує. Не обов’язково бути лише в цьому просторі, щоб відчувати себе щасливим, головне не втратити з цим просто зв’язку і повертатися…  

 

 

Інтерпретувала Ірина Плехова

(Україна - Британія)

 

Дата і час

16 грудня 2017 року

Календар подій

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 
 
 
 
1
 
2
 
3
 
4
 
5
 
6
 
7
 
8
 
9