Світлини

Фото з важливих культурних подій

Далі>>

Аналітика

Про все важливе на культурному ринку України та за її межами

Далі >>

Авторизація

     
 
 
     
     
 
 
     
     
 
 
     
 
 
Якщо у Вас є новини про події культурного життя України і Ви прагнете оперативно поділитися ними зі світом, надсилайте їх на електронну адресу info@i-pro.kiev.ua, або телефонуйте на номер гарячої лінії (098)970-75-01
Ігор Гайдай: Фотографія не виліковує. Особисто мені вона дає можливість прийняти не лише гарні, а й негарні речі

Фотографія, окрім творчої творчої ідеї, має свою природу.  Це документальна сутність, що існувала, та зафіксована з певним емоційним підтекстом. Однак керувати такою машиною часу вдається небагатьом.  Постать Ігора Гайдая широко відома в українських та  міжнародних колах професійних фотохудожників. Його проекти «Космос українського хліба», «Саман», «Українці», «РАЗОМ.UA» торкають своєю простотою, та зовсім не спрощеністю. 22 січня авторові фото-книг «Українці. Початок третього тисячоліття» (1996—2003) та «9 місяців + 3 дні» (2006—2008) виповнилося 50 років. Про теоретичний феномен фотографії та сорокарічний досвід на практиці митець розповів у власній галереї «Камера».

 

 

 

Пане Ігорю, для чого люди відвідують фотовиставки?

Можливо, вони хочуть побачити  життя, яке їх оточує. А можливо, це прагнення подивитися, що ще існує.  Кожен шукає щось своє. Часто бачу відвідувачів,  що цікавляться авторським поглядом на буденні, повсякденні речі, до яких усі звикли. Люди менше очікують розваги від  фотографії, тому що кіно – це усе-таки розвага, навіть якщо ллються сльози.

Коли зроблена світлина вважається невдалою? Чим вона є для Вас?

Світлина, що не вдалась  – це теж документ. Нехай і документ невдачі. Критерії дуже різні.

Ви фотографуєте з 4 класу, тобто це вже близько 40 років?

Мабуть, ніколи не рахував. Тут є знімки, яким 25 - 30 років приблизно. Не вважаю, що знімав, радше вчився.

Чи переглядаєте час від часу свої роботи?

Раніше не було «цифри». Надруковані знімки демонструвалися серед невеликого кола людей, фотографів, друзів, творчих особистостей, а трималися в коробках. Ми обмінювалися ними. Щоби почути критику чи похвалитися успіхами. Але я справді ставлюся до них, як до перегорнутої сторінки і йду далі. І не тому, що бачу недоліки. А щодо недоліків – то я за це не переймаюся. Як можна чекати від студентської роботи шедевру музею. Студентська робота і мусить мати недоліки. Аби стати майстром, мусиш робити помилки. Бо на помилках ти просто швидше йдеш далі. Гірше робити їх пізніше.

Нині триває Ваша виставка «Півжиття тому». У чому її особливість?

Це знімки у стилі «street photo», котрий створили фотографи з моєї улюбленої агенції «Магнум». Ще мабуть було 15-20 фотографів на земній кулі, які сповідували цей підхід – документальну, гуманну фотографію. Вони шукали не екзотику, а просто якісь моменти життя людей,  які могли би викликати емоції у європейців, оскільки агенція була з Америки. Я також був підтвердженням цього напрямку, і зараз його дуже люблю. Але дивлюся трохи відсторонено. Дуже відстороненим бути не можу, оскільки це моє життя, я зацікавлена людина, там зняті мої рідні, близькі, друзі, але все ж таки відсторонено, тому що це була інша людина. Я обрав саме ці фотографії, тому що хотів побачити того хлопця, який знімав – себе 30 років тому. Він по-іншому дивився, відбирав. Мені цікаво було взяти ці фотографії, тому що це вже надруковані ще тоді. Відповідно, ідея їх показати колись, зародилась. Є ще негативи, маленькі контрольні знімки, «контрольні відбитки» – так вони називаються, які ніколи не друкувалися. Думаю, вони можуть виявитись набагато цікавішими, ніж ті, що зараз на стінах.  Взагалі, не знаю, наскільки люди щиро діляться враженнями, але багатьом подобається.

Знімати близьких випадає часто? Чи, радше, це для сімейного альбому?

Раніше частіше. Зараз інша концепція як в фотографа. Я роблю творчі проекти, які мають свій напрямок, свою тему, назву, рішення.  І якщо моя родина туди не входить, я її не «тулю».

Знімаючи, Ви обираєте реальність? Чи важко потім фотографу уживатися з тою реальністю, стикаючись та  пропускаючи її крізь себе в процесі роботи?

Реальність. Я взагалі проти втечі від реальності, адже це втеча від життя. Дане питання нині досить  притаманне соціуму.  Люди шукають втечі. Я вважаю, що є існуюча реальність, якої не треба ховатися. Треба дивитися на неї по-філософськи. Вона не погана і не прекрасна, вона ось така є. Як ти можеш лякатися чи ставити її на п’єдестал? Є люди, які обманюють. Є такі, що віддадуть останню сорочку за твоє щастя. Ти повинен сприймати і не бігти від цього. З власного досвіду скажу:  віртуальний, ідеалізований світ – прихисток  для багатьох художників, творчих людей у цілому. Вони не сприймають реальне життя, шукаючи його сенс лише в мистецтві, у виставках, у музеях. Я так це не поляризую.  Світ дуже цікаво створений. Його треба розуміти. Це таке замасковане дзеркало, яке проходить крізь нас, відбиваючи кожну нашу емоцію. Є війни, голод, смерть. Фотографія не виліковує від усього цього. Особисто мені вона дає можливість прийняти не лише гарні, а й негарні речі. Бо вони існують, отже, вони потрібні, вони мають свою роль і можуть щось вирішувати.

 

 

Якось, в одному інтерв’ю Ви сказали, що фотографія для Вас – це  засіб пізнання. Чи варто розглядати її також як інструмент впливу? Зокрема, герой документальної стрічки «Воєнний фотограф» ( War Photographer, Switzerland, 2001, 96') Джеймс Нахтвей стверджує, що думка у те, що фотографія спинить війну  напрочуд банальна, але саме вона ж і надихає. Бо фотографія пробуджує кращі якості людей. Війна їх вбиває, нищить. Тому для нього сила фотографії як антипода війни.  Ваша думка?

Це питання складне.  Якось один французький фотограф мені сказав, що фотографія війни – це реклама війни. І це має сенс. Розумієте, один робить знімки, аби  війна скінчилась. Проте існує чимало і таких, які знімають війну, рекламуючи. Ось Ви, наприклад,  вірите, що направивши 100 першокласних фотографів до Іраку, це змінить ситуацію глобально?  Я – ні. Звичайно, фотографія має вплив, тому що це – інформація.  У тому ж Іраку були професійні фотографи, та відчутний резонанс здійснили саме фото- та відеоматеріали американських  солдатів, що знімали на телефон якісь сексуальні чи фізичні знущання.

Фотографія впливає на людей.  А як щодо того, що впливає на фотографію, зокрема з технічної точки зору?

Фотографія залежить від техніки, остання змінювала частково те, що мусило змінитися. Наприклад, документальна фотографія почала бути такою, коли Оскар Барнак запатентував  малоформатну камеру «Leica». Зараз цифрова фотографія змінює формат. Я ставлюсь позитивно до технічних речей. Просто це повинно залишатися засобом, не фетишем.

Виставка «Монголія» присвячена життю, а точніше - перевтіленню монгольського народу, який колись завоював велику частину Євразії. Ці знімки 25 сімей поблизу своїх жител – це спосіб бути ближчими до природи?

Мені це близько. Ми звикаємо до зручностей, що ніби для нас зроблені, але з часом ми починаємо працювати лише задля цих-таки зручностей. Це абсолютно не означає, що ми мусимо жити так само, як там, у Монголії. Просто для балансу треба подивитися на альтернативу. А вона існує. Моя донька панікує, коли вимикається світло, хоча, звісно, може з цим впоратися. А там  не занурюються в цивілізаційний лабіринт, мають інший, свій досвід: вони корисні у суспільстві, вони навчають дітей, мають таланти, вони щасливі.

Без чого не можете обійтися?

Не можу сказати. Часто відповідь отримуєш лише на практиці.  Поки не втратиш, не зрозумієш. Переконаний, люди можуть обійтися від більшості речей і лишатись щасливими.

Ви щаслива людина?

Безумовно.

 

Пане Ігорю, Ви за освітою кінооператор, близько 2 років викладали на кафедрі кінорежисури в КДІТМ імені І. Карпенка-Карого. Викладацька діяльність – не Ваше?  Яким бачите інший можливий рід занять?

Я не проти зайнятися документальним кіно, крім того, вважаю, що з мене вийде непоганий викладач, зараз проводжу індивідуальні курси. Мені подобається навчати тих, хто починає. Ставити на певні професійні рейки – ази, а вже яким шляхом далі підуть люди –  їхня особиста справа. Важче перевчити, бо доводиться ламати.

Де простіше презентувати свої роботи: вдома чи закордоном?

Не бачу особливої різниці. Люди мають однакові риси. Щоправда, за кордоном  набагато вища образотворча культура, так само і з фотографією.

Спілкувалася Оля «Весняночка» Покопчук
 

Дата і час

16 грудня 2017 року

Календар подій

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 
 
 
 
1
 
2
 
3
 
4
 
5
 
6
 
7
 
8
 
9