Світлини

Фото з важливих культурних подій

Далі>>

Аналітика

Про все важливе на культурному ринку України та за її межами

Далі >>

Авторизація

     
 
 
     
     
 
 
     
     
 
 
     
 
 
Якщо у Вас є новини про події культурного життя України і Ви прагнете оперативно поділитися ними зі світом, надсилайте їх на електронну адресу info@i-pro.kiev.ua, або телефонуйте на номер гарячої лінії (098)970-75-01
Віталій Чернецький: «На «сценарний голод» кінематограф скаржився усю історію свого існування»
Название (сокращённое отображение): 
Про сценарний голод в кінематографі розповів Віталій Чернецький

 Літературознавцю, перекладачеві й історикові кіно Віталію Чернецькому випала нагода стати одним із членів журі на конкурсі кінопроектів, присвяченого 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Про стан і тенденції розвитку українського сучасного кінематографу та про визнання українського мистецтва у світі розповідає в ексклюзивному інтерв’ю Інформаційній агенціі ПРО професор славістики та кінознавства  Університету Маямі Віталій Чернецький.

-  Пане Віталію,  у кінопроекті до 200-річного ювілею пам’яті Тараса Шевченка Ви від початків. Ваші враження роботи фіналістів конкурсу? 

-  Усього було до фіналу вийшли три сценаристи. Але один із них не встиг подати вчасно роботу, тому на розсуд журі залишилися роботи двох учасників: Олександра Денисенка з Києва і Олександра Гармаша з Ужгорода. Не можна сказати, що їхні роботи ідеальні, їх ще треба доопрацьовувати, але в кожному з поданих сценаріїв є дуже цікаві моменти й епізоди.  Обидва сценаристи готували роботи до ювілею Т. Г. Шевченка, тому й сценарії пов’язані саме з цією постаттю української культури.

Гармаш для свого сценарію обрав епізод з творчості і життя Шевченка 40-х років, періоду, коли Тарас Григорович знаходився у Києві перед арештом Кирило-Мефодіївського товариства,  тут змальовано й сам арешт і Петропавлівська фортеця.  Сюжет будується навколо зради Шевченка Петровим (донос на Кирило-Мефодіївське товариство), а також стосунків Шевченка з жінками. Цей студент Петров з збіднілої родини заздрить Шевченкові, тому що закохався в жінку, котра віддала перевагу Тарасу Григоровичу.  В картині зображене інтелектуальне, культурне й естетичне життя Києва середини 19 століття, і як обривається усе це арештом товариства.

- А сценарій Денисенка?

- У роботі Денисенка змальовані останні дні заслання Шевченка у Новопетрівську (1857 р.). Про те, як приходить наказ, що він може повертатися до Петербурга. Ця стрічка довша і складніша, бо присутній натуралізм жахливого інституту Царської армії. Також Денисенко майстерно використав прийоми магічного реалізму. У цій роботі відчувається інтрига трилеру.

- І все ж, якщо оцінювати, які недоліки найбільше разять експерта?

- Шевченко як поет в інтерпретації Гавроша, мені здається, є недостатньо переконливим. Якось різко відбувається перехід від побутових сцен до Шевченка-декламатора своїх віршів.

А якщо оцінювати сценарій Денисенка, то в деяких місцях натуралізм переходить в гротеск (деякі офіцери виглядають аж занадто потворними). На відміну від роботи Гавроша, у картині Денисенка менше прямого цитування віршів, але воно також присутнє. Наприклад, дружина коменданта спеціально вивчає українську мову, щоб зрозуміти вірші Шевченка.

Особисто мені, більше сподобалася робота Денисенка, але не я один вирішую, кому віддати перемогу.

- Пане Віталію, чи може сама ідея конкурсу, на Ваш погляд, стимулювати кіно процес в Україні?

- Це була фантастична і дуже добра ідея. Світова кіноіндустрія – це визнаний вид мистецтва. У світі домінує комерційне кіно, наприклад, фільми Голівуду чи індійського Болівуду, або імітація їх в інших країнах. В Україні через економічну кризу режисери виживали лише завдяки міжнародній зацікавленості.  Наприклад, Кіра Муратова отримала підтримку від французького державного фонду, Олесь Янчук дістав гроші від української діаспори.  Якщо дивитися, які фільми отримали міжнародне визнання – то це «Мамай» Саніна, короткометражний мультфільм Коваля «Трамвай №9», що дістав «Срібного ведмедя» у Берліні, короткометражки Стрембіцького і Вроди, що дістали «Золоту пальмову гілку» у Каннах. На копійки можна зняти лише короткометражки, а для повнометражного фільму потрібні великі кошти. Але і це можливо, наприклад, Слабошпицький отримав підтримку в Голландії для переробки короткометражного фільму «Глухота» у повнометражний.  Проблема в тому, що  в питаннях  державної підтримки можна сподіватися на допомогу, але це не має бути єдине джерело. Наприклад, традиційні творчі спілки, скажімо, кінематографістів, могли б сприяти організації фінансування. В Україні з’явилися значні зміни, з призначенням головою спілки Сергія Тримбача, котрий є і кіносценаристом, і кінокритиком-науковцем.

- І все ж не так часто застосовується практика конкурсів кіносценаріїв…

- Подібні незалежні конкурси допомагають вигадати щось нове і несподіване.  На «сценарний голод» кінематограф скаржився усю історію свого існування. Багато сценаристів не працюють у практичній площині, тому режисерам доводиться доопрацьовувати чи взагалі писати самим сценарії. Це споконвічна проблема. Пригадаймо, що у добу піднесення українського поетичного кінематографа, сценарії писали такі поети як Ліна Костенко та Іван Драч. Але не все так зле, існують цікаві співпраці з театрами, як, наприклад,  модерний переклад «Гамлета» Юрія Андруховича.

- Повернімося до конкурсу шевченківських кінопроектів. Наскільки вдалося здійснити об’єктивність оцінювання поданих робіт?

- Оцінки були об’єктивними, адже перший етап, за прикладом західних країн, був повністю анонімним. На оцінку не впливає особистісне ставлення чи репутація. Тепер залишився останній етап, але він буде схожим на конкурсний захист дисертації: бачення авторів своєї картини і що вони хотіли сказати цим. 11 членів журі буде вирішувати, кому віддати нагороду.

- Кіносценарій – це не літературна творчість, тому вони швидко застарівають. Якщо зйомки затримаються, чи означатиме це для переможця втрату шансу побачити реальне втілення свого задуму на екрані або принаймні зменшення зацікавленості в аудиторії у подібному проекті?

- Ці сценарії не застаріють, оскільки вони не коментують злобу дня, а беруть конкретний історичний біографічний матеріал, котрий представлений на декількох рівнях. У цьому плані сценарії менше застарівають, ніж самі фільми. Про Шевченка знімали біографічні фільми, але за часи німого кіно він був змальований одним, за часи сталінізму – іншим. У сценаріях Денисенка і Гармаша  Шевченко змальований живою фігурою, а не іконою. Тарас Григорович – це людина з плоті і крові, яка спілкувалася з друзями, закохувалася, гуляла і т.д.

- А чи можливо, що ці кінороботи вийдуть у світовий прокат?

- Я думаю, що якісний фільм може мати такі шанси, тому це цілком реально. Можливо, попервах не так для комерційного прокату, як для освітніх програм. І це також добре, адже на заході не вистачає освітніх програм. Шлях до світового визнання – це шлях через фестивалі, кіноклуби й університети. В американських університетах значна кіноколекція. Якщо фільм потрапляє в університетську ротацію – це гарантія того, що стрічка залишиться в історії.

- Ви проживаєте в США вже понад 22 роки. Чи існує зацікавленість американською громадою в довкола українській тематиці?

- Якщо брати Канаду, то там завжди була висока зацікавленість, адже там широка і велика українська діаспора. У Європі українським мистецтвом цікавиться Польща і Німеччина, а останнім часом українські інституції активно працюють у Британії. Щодо США – там ситуація інша. Ця країна завжди домінуюче значення віддавала експорту, а не імпорту.  Американцям цікаве екзотичне походження: наприклад, якщо кореєць з громадянством Америки створює роботу англійською мовою. А ось в перекладі робіт вони не дуже зацікавлені. Велику проблему складає і те, що уся іншомовна література в англійських перекладах займає лише 3% від книжкового ринку США. Але може виникати мода на якусь країну. Наприклад, нещодавно виникла мода на Румунію, і теперішня генерація тамтешніх режисерів, акторів, операторів і сценаристів значно піднялася. Те ж відбувалося з Південною Кореєю й Іраном.

- Чи можна зробити й Україну «модною»?

- Не можна, а ТРЕБА зробити Україну модною.  Ми вже робимо перші кроки: піднесення сталося на книжковому ринку. Роман Юрія Андруховича «Дванадцять обручів» став у Німеччині бестселером, і його твори стали перекладати багатьма мовами. Існують іноді фільми, що дістають визнання. Кінострічка «Щастя моє» отримала популярність в арт-хаузних колах.

Про що знають іноземці? Про писанки. Щороку New York Times перед Великоднем пише про чудові українські писанки. Паралельно тут відбуваються і майстер-класи. Дизайн писанок використовують при створенні одягу. Але українська культура – це не лише писанки. Традиційна українська культура стала популярною зокрема завдяки Параджанову і його «Тіням забутих предків». Щоб сталося так знову, треба  створити щось нове й модернове.

- Пане Віталію, чи можна сказати, що існує попит і запит на українські фільми?

- Це проблема, бо справа в тому, що зараз легше знайти західні фільми, ніж українські. Це не значить, що вони не мають попиту, але тепер інтернет все змінює, навіть через «YouTube» можна знайти уривки і часом навіть повні версії фільмів. Але одна справа дивитися фільм через маленький екран в комп’ютері, а інша – в кінотеатрі. В ідеалі я би хотів, щоб в Києві було місце, де можна дивитися суто українське кіно. Кінематограф зараз на роздоріжжі: і як воно буде далі, невідомо.

- Українська тема останнім часом «просочується» в масовий кінематограф. Серіал «Доктор Хаус» познайомив своїх численних фанів із портретом Шевченка, а про сеанс українського фільму йшлося в серіалі «Друзі». З чим пов’язана така тенденція?  

- Можна сказати, що люди за 20 років незалежності нарешті зрозуміли, що Україна – це не Росія. Я коли приїхав до США, то багато часу витрачав на те, щоб пояснити пересічним людям, що таке Україна і де вона знаходиться. Зараз цього вже нема, асоціація з пострадянським простором вже припинилася.  Люди зрозуміли, що існує багато різних культур, і вони всі різні. Звичайно, допомогла Помаранчева революція. Момент революції – це феномен, за який увесь світ глибоко вдячний Україні.

- Пане Віталію, на Вашу думку, чи впливатимуть на розвиток кінематографу дії української влади?

- Завдяки Помаранчевій революції кінематограф піднявся на новий рівень. Згадайте Бадоєва з «Orange Love». За часів президенства Ющенка власне було зацікавлення українською спадщиною, а не культурним сьогоденням. Треба не забувати про минуле, але необхідно дивитися і в майбутнє. У європейських країнах існує підхід, котрий я вважаю найідеальнішим, коли державна програма розроблена до дрібниць: підтримка фінансова і правильне пропагування культури за кордоном. Держава дає підтримку, але не вдається до тиску і не втручається у творчий процес.

Найбільша біда України, навіть за часів президенства Ющенка, це репрезентація української спадщини. Навіть ті ж самі писанки – так це симпатично, гарно і цікаво, але це не інновації. Увесь світ розуміє, що Україна – це країна талантів, але у нас не розбудована вдала політика культурної репрезентації нашої держави.

- Влітку відбудеться ЄВРО-2012, в Україну завітає багато іноземців. І більшість політиків стверджує, що це час культурного прориву.

- Я не думаю, що футбольні вболівальники будуть ходити, наприклад, до кінотеатрів. Але цілком можливо, що після ЄВРО люди зацікавляться українською культурою. Тому Україна потребує, зокрема, фільмів із субтитрами іноземними мовами та якісних перекладів літератури.  Україна, на жаль, у світі має суперечливу репутацію: висока культура і висока кількість заробітчан за кордоном.

Спілкувалася Маргарита Крамінська

 

Дата і час

16 грудня 2018 року

Календар подій

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 
 
 
 
 
1
 
2
 
3
 
4
 
5
 
6
 
7
 
8
 
9