Сьогодні, 11 липня, залишив світ видатний український звукорежисер Леонід Антонович Бильчинський. Засновник української школи звукорежисури народився 7 січня 1924 року. На думку Михайла Дідковського, його доробок у галузі звукозапису дорівнює праці таких вчених, як Амосов чи Патон. Інформаційна агенція культурних індустрій висловлює співчуття родині Леоніда Бильчинського. Згодом ми повідомимо наших читачів про час прощання з Леонідом Антоновичем.

З інтерв'ю Леоніда Бильчинського:

Дещо про підхід до роботи            

– У мене в голові зараз так багато матеріалу про те, як небезпечно робити щось дуже добре. Ви знаєте, у багатьох людей Ваша якість і Ваші успіхи викликають таке незадоволення і таку заздрість. Я працював і в консерваторії, і на радіо. Й іноді доходило до того, що моїй дружині говорили такі страшні речі про мене. Усе придумували, чому я так багато працюю. Але я просто не міг не працювати і не міг працювати неякісно. Розкажу Вам один такий випадок. На п'ятому курсі консерваторії у студентів щось там трапилося з викладачем. І мені дали струнний квартет. Прослухавши студентів, я сказав: «У вас же нічого нема – ні інтонації, ні фрази, ні композиційної побудови. Я за вас відповідати не буду, гратимете від себе. Якщо хочете щось зробити, шукайте мене на роботі. Там у нас є така пуста студія – щось, може, зробимо». За моїм консерваторським навантаженням зустрічі з цими студентами обмежувалися однією на тиждень, але вони до мене прибігали через день. Я зачиняв їх у цій студії, через двері чув, як вони займаються. Якщо робили щось погано – приходив і робив зауваження. На все про все лишалося чотири місяці до державних іспитів. І за цей час мені вдалося зробити те, чого не вдалося зробити іншим за чотири з половиною років. На державні іспити їх поставили грати першими, як таких, що не мають жодних шансів на хорошу оцінку. Однак, коли вони зіграли 13-тий квартет Шостаковича, комісія не знала, що їй робити, бо весь державний іспит був зіпсований. Адже наступним треба було ставити «двійки», «трійки з мінусом». Лише останній квартет також одержав «відмінно».

Я Вам скажу, що не всі педагоги дають своїм учням те, що їм потрібно. Інколи вони можуть лише зіпсувати діамант таланту. І це, на жаль, також правда. Одна дівчина в числі кращих поступила в нашу консерваторію по класу альта. Її викладачем призначили концертмейстера оперного театру. Звісно, це людина зайнята, а тому увагою студентка була обділена. Кінець року – «трійка». Їй стало неприємно, написала заяву й перейшла до іншого викладача, також з оперного театру. Але окреслення «бездарна» залишилося за нею, тому кожен її кінець року ознаменовувався трійками. На третьому курсі вона потрапила в мій клас квартету. Я любив цей клас, адже квартет – це мінімальний оркестр, тому я говорив своїм учням, що кожен із них є концертмейстером. Більше того, кожен із них у потрібному місці повинен бути на першому місці, вести тему, а решта переходить у супровід. Ця студентка була захоплена участю в квартеті і перейшла до мене навіть по спеціальності. Консерваторію, правда, так не закінчила відмінницею, однак сьогодні вона неперевершена солістка. І поцінували її значно пізніше. Нині Оксана  працює в Президентському оркестрі, а в іншому оркестрі вона – концертмейстер групи.

До речі, я викохав цілу плеяду концертмейстерів, які працювали й працюють на радіо, у філармонії. Багато хто нині працює за кордоном – переважно в Європі. І мені дуже прикро, що в Україні їхній талант так мало ціниться, що доводиться їхати і розвивати культуру за межами нашої держави. Щастя, що вони все одно представляють там УКРАЇНУ.     

Дещо про перші життєві іспити на звукорежисера й музиканта 

– Мені було три з половиною роки. Батько вирішив перевірити, який у мене слух. Він взяв мене і повів до костелу до знайомого органіста, який якраз мав репетицію. Після двох годин прослуховування музики органіст підвів мене до свого місця, натиснув на клавішу і попросив сказати, яку з них він натиснув. Я абсолютно точно йому відповів. Органіст трохи подивувався, ніби я помилився. Батько каже: «Що ви дивуєтеся! У Вас же орган на півтону нижчий від камертона». А ось що! І органіст почав перевіряти мене по всьому діапазону – від найвищого до найнижчого. У голові я переносив усе в середню октаву. І абсолютно точно говорив, що це за звук. Це в три з половиною роки.

Мій батько був скрипалем, закінчив Петербурзьку консерваторію. У ті ж три з половиною рочки тато купив мені скрипку-четвертушечку, а в сім я вже виступав на сцені. Батько навчав приватно молодих людей скрипці і завжди настроював їм точно по камертону інструменти. Від цього я і запам'ятав це «ля» на все життя. Я впевнений, що діти сильніше можуть засвоїти те, що в дорослому віці не засвоїться. Це, наприклад, стосується культури слуху.

Після консерваторії я довелося працювати у музичній школі №2, Інституті фольклористики та етнографії Академії наук, музучилищі, консерваторії. В АН працював два роки, розшифровував її фонотеку, писав ноти. Однак у якийсь момент почав переживати, що можу погоріти. Заходили якісь люди, все допитувалися, чим я тут займаюся. Вирішив піти з цієї установи. І раптом зустрічаю свого друга Кандибу, який мені випалює: «Как я рад, что тебя встретил. Ты знаешь, я целых три месяца проработал звукорежиссером – сумасшедшая работа. Бегу как черт от ладана. У тебя больше знаний. Тебе понравится, попробуй». Ось я 50 років і пробую. Працював у музичній школі №2, Академії наук, музучилищі, консерваторії, однак понад 50 років пробую звукорежисуру.

Дещо про будинок звукозапису

– П'ятдесят років я диктував начальству, що треба робити. Це дійсно так: директор Будинку звукозапису не знав, що таке акустика і з якого боку до неї підійти. Таке також буває.

До речі, нинішнє приміщення Будинку звукозапису будувала московська фірма «Мелодія». Я ж дуже мучився, де б його робити хороший запис. Ми тоді працювали в різних приміщеннях. Якось зайшов у кінотеатр «Дніпро» подивитися фільм. І мені дуже сподобалася його акустика. Я пішов до начальства і розказав про те, що побачив: це хороший зал, який будували німці. Вони поставили поліровані стільці, які давали чудове розсіяння звуку. Давайте будемо там писати. Звісно, не всі були задоволені, бо така відстань здавалася, наприклад, диригентам оркестрів майже Чернігівською областю. Проте протягом року ми зробили там багато хороших записів. І раптом фірма «Мелодія» почула, що є такий зал і вирішила відібрати його – нащо ж будувати приміщення, коли ось воно – уже збудоване?! На той час стіни Будинку звукозапису були вже зведені. Через Міністерство культури, звісно, українське радіо позбавили приміщення кінотеатру. Незважаючи на неприємну для нас ситуацію, я все ж зробив лекцію новому директору і просив нічого не змінювати в приміщенні, бо можна знищити акустику. Він послухався, однак після п'яти-шести років, коли прийшов інший молодий директор, було змінено стільці на м'які. І так фірма «Мелодія» одержала просто стіни, а у нас з'явився український Будинок звукозапису.

З приміщенням Будинку звукозапису також було багато цікавих історій, наприклад, хотіли зекономити на стелі, а відтак з'явився подвійний звук. Довелося повністю відмовитися від роботи в студії, щоб пояснити, що така економія просто неприпустима. На щастя, мене послухали – й далі все зробили за планом будівництва.

Дещо про великих виконавців та звукорежисерську співпрацю з ними, про те, що дистанція від поганого до хорошого значно менша, ніж від хорошого до відмінного – бездоганного

– Коли Белла Руденко поступила до Оперного театру, їй дозволили записати арію «Цариці ночі» з опери Моцарта. То ми цю арію, яка звучить три з половиною хвилини, записували майже три години. У перший день я нічого не взяв із записаного, а вже другого дня відбирав шматки, які сподобалися. Так народився чудовий запис. І при цьому, виконавиця не була роздратована моїм підходом до роботи. Потім вона приходила у студію, заздалегідь продумавши фразу, – і 99 відсотків уже було в порядку. А тому часто просила: «Прідєрайтєсь, как можно, строже! Послє етого можно єхать на любой конкурс!».

Борис Гмиря записувався спочатку в інших звукорежисерів, проте у нього не складалося з ними працювати. Одного разу, наприклад, він вирішив записати свою найулюбленішу пісню. Однак обладнання «підкачало», не увімкнулося. Звукорежисер вирішила не зупиняти співака. Коли ж він закінчив, вона пояснила йому ситуацію. На що він відреагував дуже емоційно: «Я ніс цю пісню, як пахощі, щоб не розплескати їх попросту, тепер я вже так не заспіваю». Усі інші записи з Гмирею робив я, відтак усе, що нині звучить у радіоефірі у виконанні оперного співака записано мною. І що хочу Вам сказати: й через роки я чую, що в цих записах нема жодної сумнівної нотки. А нещодавно чую запис – й останні дві ноти вищі. Це не мій запис, бо таке я б не зміг пустити: «Переписуємо останні чотири такти – і жодних компромісів!».

До речі, я вважаю, що звукорежисерє співавтором, бо долучається до авторського задуму безпосередньо, він його чує вухами композитора, він втілює бездоганність музики в життя, чого часто не може досягнути виконавець. Між іншим, нещодавно я довідався, що Олексій Горохов першим у світі записав всі шість концертів Паганіні, усі його каприси й варіації на Гвінейську тему. Деякі з них він записував за рукописами, деякі відтворював наслух за записами інших скрипалів. До речі, третій концерт Паганіні був у супроводі гітари, а Олексій переклав його для оркестру. Звісно, записи цих оркестрів із Гороховим довелося робити мені. До речі, наш запис варіацій на Гвінейську тему, а це сорок варіацій по півтора хвилини (скрипка-соло звучить Більше години), в ефірі я ще не чув. Мабуть, це наш особливий внесок у європейську музичну академічну культуру. Бо до нас на така ще спромігся ніхто.

Нещодавно на радіо транслювався відбірний тур конкурсу бандуристів. І мені довелося телефонувати в редакцію, адже в ефір пішли регіональні записи ненастроєних бандур. Приємно, що до порад все ж таки прислухалися, бо наступного разу у всіх трьох бандуристок були чисто настроєні інструменти. Також чув записи вокалісток-переможниць якогось чергового конкурсу. Ініціатором запису стала Спілка композиторів. І мені прикро і соромно, що записи ці зроблені під акомпанемент розстроєного рояля. Жодного унісону, страшенний фальш, і я не розумію, як можна було на це не звернути уваги.

Дещо про своїх учнів

– Один хлопець прийшов до мене на радіо, маючи лише закінчену середню музичну освіту – музучилище по класу гітари. Однак він був із музичної родини: його батько був диригентом військового оркестру. Прийшовши до нас у студію, вслуховувався і вдивлявся, як я працюю. І йому це дуже сподобалося. Раптом я записував «Варіації для труби – соло» одного старенького трубача з Оперного театру. Через поважний вік виконавця нам ніяк не вдавався запис: то початок хороший, а на кінець не вистачає дихання, то – навпаки. Я попросив Михайла: «Там десь лежать ноти, перегляньте і змонтуйте запис». Нот він не знайшов і змонтував наслух. Вийшов чудовий запис, який став для нього справжнім іспитом на звукорежисера. Ви запитаєте: «Хто ж це такий?». Один із кращих сьогодні українських звукорежисерів – Михайло Дідковський. Між іншим, він записав «Дон Кіхот» Ріхарда Штрауса з 500 шматочків-переходів.

Мої учні, на щастя, про мене не забувають. Нещодавно надіслали мені з Харкова три диски записів Лятошинського і сучасної музики. Я навіть не знав, що у Бориса Лятошинського є стільки фортепіанних творів. Цей подарунок був особливим, адже з Лятошинським мене пов'язує давня історія. Якось мене послали у Львів записати його оперу «Золотий обруч». Я приїхав – перше, що зробив, пішов в театр послухати її. Те, що грають фальшиво, мене не турбувало, адже я наводжу порядок зауваженнями (мене трохи побоювалися виконавці – це правда). Однак я відчув, що оркестранти грають точно не ті ноти. Такого просто не міг написати Лятошинський. Після вистави я попросив показати мені другу партитуру. Однак її не було. А що є? Є клавір – давайте клавір! Чотири дні я сидів на репетиціях і знайшов 85 не тих нот. І це в опері, яка йшла вже шість років на сцені театру. Як диригент міг таке допустити? Чому опера не звучить? На це питання той самий диригент сказав, що це невдала опера у Лятошинського. Не опера була невдалою, а диригенти, які бездумно бралися за витвір унікального українського композитора. У Києві запис мав неабиякий успіх і вплинув на те, що її поставили й на київській сцені.

До речі, Лятошинський у цій опері написав особливо другій флейті багато «сі» малої октави. Ці ноти у флейти законні. Але повинно бути подовжене колінце в інструмента, щоб нота прозвучала. І ось у нашому записі ні з того, ні з цього – дірка, дірка і ще раз дірка. У чому справа? Просто у нашої флейти не було подовженого колінця. То, Ви знаєте, я поставив на ноги увесь Львів, знайшли у студента музичного училища флейту з подовженим колінцем, і ми дописали усі ці моменти.

Дещо про «законодавче» сталення держави до звукорежисера

– Звукорежисер, я вже говорив, насправді є співавтором твору. На жаль, у нашій державі про це ніхто не думає. Спілка, яка займається захистом прав звукорежисерів (Гільдія виробників відеограм і фонограм – прим.), попросила надати мене список записів, які я здійснив. Я пішов до архіву Національного радіо і попросив картотеку і що побачив: у картотеці зазначений композитор, автор слів, виконавець, а прізвища звукорежисера нема. Тому потрібно було переслуховувати всі записи, а це ж неможливо. І, звісно, несправедливо.

Дещо про долю

– У мене в голові зараз так багато матеріалу про те, як небезпечно робити щось дуже добре. Мені пощастило оминути репресії, які чигали над інтелігенцією в Києві у 60-70-х роках. Не раз бував вдома у Максима Рильського, бачився із Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою, а синові Дмитра Стуса настроював інструмент. Доля мене милувала. А ось багато моїх друзів платилися за мистецтво своїм життям. Багатьом із них приписували націоналізм. Валерій Польовий, наприклад, учень Бориса Лятошинського. Його прийняли в Спілку композиторів ще студентом. Згодом він написав сюїту для оркестру народних інструментів на волинські народні теми. Моментально його виключили зі Спілки композиторів України. Він страшенно пережив цей стрес, за півтора роки його не стало. На моє місце в Інститут фольклористики й етнографії АН прийшов випускник консерваторії. Щоб показати, що він щось вміє, він поїхав у село й записав українське весілля. Написав пізніше ноти. Бильше ми його не побачили. Куди забрали, чи він залишився в живих, – я не знаю.

Я би міг ще багато зробити. Шкода, що не дозволяє здоров'я, я втратив зір. У мене розписана була третя соната Віктора Косенка – справжня трагічна увертюра. І я подумав, що Косенко жив у Житомирі, і він не надіявся, що там буде симфонічний оркестр. Тому його фортепіанні твори – це клавіри до оркестрових творів. На жаль, зір не дозволяє мені взятися за донесення цієї правди про нерозгаданий талант Віктора Косенка.