Світлини

Фото з важливих культурних подій

Далі>>

Аналітика

Про все важливе на культурному ринку України та за її межами

Далі >>

Авторизація

     
 
 
     
     
 
 
     
     
 
 
     
 
 
Якщо у Вас є новини про події культурного життя України і Ви прагнете оперативно поділитися ними зі світом, надсилайте їх на електронну адресу info@i-pro.kiev.ua, або телефонуйте на номер гарячої лінії (098)970-75-01
Над прірвою у житті: 5 книжок про пам'ять роду
Название (сокращённое отображение): 
Так звана посттоталітарна травма, що насамперед турбує зарубіжних дослідників нашого життя, в авторів цього огляду має зовсім інший вигляд. Зрозуміло, що це рубець на серці і смуток в душі, але результатом рефлексій чомусь стають не сухі факти, а чергова ігрова проза, колективний роман і мандрівні нотатки

Так звана посттоталітарна травма, що насамперед турбує зарубіжних дослідників нашого життя, в авторів цього огляду має зовсім інший вигляд. Зрозуміло, що це рубець на серці і смуток в душі, але результатом рефлексій чомусь стають не сухі факти, а чергова ігрова проза, колективний роман і мандрівні нотатки. Мабуть «тоталітарна» і «родова» травми трохи різняться між собою – майже, як «українське» і «державне».

 

 

 

ДНК. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016

Автори ідеї цього колективного роману – харків'яни Сергій Жадан та Олександр «Фоззі» Сидоренко, що й не дивно: саме в першій столиці Радянської України, де, за легендою, Микола Хвильовий викликав на змагання колег-прозаїків, народився метод літературного підряду. Цього разу це сім історій, сім життів одного роду крізь призму пам'яті, зчитаної в майбутньому з ДНК головного героя: починаючи від кінця ХІХ століття, за яке в романі «відповідає» Сергій Жадан, пишучи зокрема про Гната Хоткевича, Миколу Міхновського і загалом «харківську» специфіку, минаючи «полудень» ХХ–го століття з розділами від Юрія Винничука, Ірени Карпи, Фоззі та закінчуючи «незалежним» періодом від Андрія Кокотюхи, а також футурологією до 2056 роки від Володимира Рафєєнка та Макса Кідрука. Наскрізний сюжет при цьому, очевидно, не був потрібен, значно важливішим виявилося стилістичне багатоголосся. Втім, авторській «поліфонії» так і не вдалося заглушити генетичну ненависть – як головну рушійну силу роману.

 

 

 

 

 

 

 

Анна К. Шевченко. Гра. – К.: Нора-друк, 2017

За правилами гри, розпочатої замолоду, вже дорослих героїв засилають то в Одесу, то в Нью-Йорк. І все заради чого? Квест? Вікторина? Геополітичний кросворд? Насправді ж, якщо й можливі якісь тектонічні зсуви в історії, то всі вони напрочуд локальні. «Коли я сказав, що хочу, аби ми змінили цілий світ, то мав на увазі наш власний світ, бо саме з ньо­го починаються всі зміни», - роз’яснює в фіналі з далекої Авсраліх той, що загадував загадки. Отже, мандрівка не закінчується, так само, як гра? Воно й не дивно, якщо врахувати, що авторка роману, англійська письменниця українського походження, що мешкає в Лондоні - фахівець з конфліктології, знає 7 іноземних мов, працювала в 32 країнах світу, а попередній її роман «Спадок» (в Україні вийшов в 2014 р.), опублікований в 12 країнах, був номінований на премію Джорджа Орвела у Великобританії. У своїй «Грі», написаної в 2012 році й перекладеній Володимиром Горбатьком, вона передбачила трагічні наслідки анексії Криму і пропонує несподівані рішення кримської проблеми. А якщо зважити, що «романний» ключ таїться в історичній фотографії з Кримської конференції 1945 року, де три світові лідери поділили світ та створили нову мапу Європи після Другої світової війни, то нові ставки у цій геополітичній грі з відкриттям Історії та історій будуть ще вище.

 

 

 

 

 

Тимофій Гаврилів. Де твій дім, Одіссею? – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016

Свого часу Лев Рубінштейн писав про те, що переважання пір року над частинами світу стає настільки очевидним, що вже ніби як не є предметом обговорення. Але Україна, як відомо, не Росія, і тому герой цього роману все одно борсається в сиропі сюжету. «Під впливом такого маловтішного досвіду, - зауваєує він, - я час до часу змінюю робоче місце, перебуваючи то за столом перед комп’ютером, де займаюся моїм улюбленим видом спорту - серфінгом на хвилях віртуального океану, то сидьма за журнальним столиком, то в синьому кріслі на металевих ніжках, то лежачи в ліжку, мріючи й пишучи, - я проводжу там чи не найбільше часу». В результаті, як відомо, народжується те, про що пишуть на звороті книжки. Це установче добро автор сих рядків подарував свого часу братові-галичанинові, і відтоді наліпка «європейська проза» так і гуляє по всіх його обкладинках. Насправді ж що це означає? У даному випадку все чесно, без інсинуацій, імітацій та іншого кумівства. Просто після Іздрика з Прохаськом так затишно описувати світ Кафки і Музіля з повним Ротом психологічних деталей у власних ранкових медитаціях або главах з назвами на кшталт «Інвентаризація інтер’єру» чи «Пояснювальна цидулка» - це, панове, треба вміти. Власне, Тимофій Гаврилів уміє. Утім, на відміну від традиційної метафізики Прохаська, який пише про ялівець і смереки, в автора урбаністичної «поеми», відповідно, чудова «цивілізаційна» проза. Не гірша за «дику» і «лісову», адже щасливе неробство у ній так само переважає над «патріотичними» діями чи то в барі, а чи в кущах.

 

 

 

 

Василь Махно. Куры не летают. – Х.: Фолио, 2016

Незвичне у цій книжці вже те, що тернопільський поет загомонів російською мовою, будучи перекладений харківськими видавцями. Добре це чи погано? Мабуть, добре, оскільки аудиторія його читачів, сподіваємося, збільшиться. Що ж до незвичності, то раніше це був «поет у Нью-Йорку», куди автор переїхав у 1990-х, і саме американські його враження допомагали нам глибше осягнути буття нашої тамтешньої діаспори. «Знаєте, я міг би мешкати в Празі або Нiмеччинi, а сестра кличе в Україну, але я нiде не зможу побороти самотність, тільки у Нью-Йорку її майже не відчуваєш», - звірялися герої прози Махна. Тепер інакше, вони мандрують Європою разом з автором, який розкривається перед нами ще й з цього геопоетичного боку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мирослав Дочинець. Карби і скарби. - Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016

Будучи оприлюднений у харківському видавництві, «посвіт Карпатського світу», про який мова у цій збірці, стає ближчий до слобідських чабанів. Саме від них взяв Аркадій Гайдар свій псевдонім і оповідку «Гарячий камінь». Чи не той, про який в автора збірки? «А по якомусь часі привезлися на бричці двоє панів. Казали, що з Будапешта. Ходили довкола плити, цоркали клепачиком, крутили очима. Що то за камінь, що ніколи не буває студеним? Просили діда, щоб дав їм відколоти з нього дарабчик. Дідо сміявся: коліть, якщо вдасться». Утім, лупати сю скалу, повну притч, бувальщин і апокрифів не нудно, а цілком корисно. Оскільки «після баби залишилися чоботи жовтавої шкіри на шнурівці й рецепт грибної квасівки, яку всі до одного любили і якою пригощали найповажнішого гостя», а її «сутемні ворожіння» і «замашні приповістки» досі ваблять своєю демонологічною суттю. Згідно з якою, «коби здоров’я, а гріхи будуть», «многі ворони й коня вбалять», «розумний пес на вітер не гавкає», «чесному честь і під лавицею», «кедь робиш махом - піде прахом», «чоловік пахне вітром, а жона - димом», «голого ремінь гріє», «біда вимучить, біда й виучить», «який корч, такий і прутик». А ще у тому недалекому минулому маємо ще й такі сучасні дідові передбачення: «Чумацький Віз закушпелило ясним порохом - на чисту морозну годину. А нижче серпанок сивого туманцю - через два дні ляжуть пластом мокрі сніги. Павутиною поснувало Місяць - через тиждень розгуляється віхола, замете дороги».

Підготував Ігор Бондар-Терещенко

 

Дата і час

24 листопада 2017 року

Календар подій

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 
 
1
 
2
 
3
 
4
 
5
 
6
 
7
 
8
 
9