Світлини

Фото з важливих культурних подій

Далі>>

Аналітика

Про все важливе на культурному ринку України та за її межами

Далі >>

Авторизація

     
 
 
     
     
 
 
     
     
 
 
     
 
 
Якщо у Вас є новини про події культурного життя України і Ви прагнете оперативно поділитися ними зі світом, надсилайте їх на електронну адресу info@i-pro.kiev.ua, або телефонуйте на номер гарячої лінії (098)970-75-01
Катерина Ткаченко – художниця, яка змагається з часом
Название (сокращённое отображение): 
Українська художниця Катерина Ткаченко розповіла про стиль «етнічного магічного реалізму»

Працювати у стилі «етнічного магічного реалізму» художниця Катерина Ткаченко почала в рідному Харкові, однак уже понад рік творчо підкорює Київ. За її плечима – низка персональних виставок, участь у масштабних мистецьких проектах, як ось у «Голольфесті», «Гагарінфесті», Всеукраїнській бієнале історичного живопису «Україна від Трипілля до сьогодення». Попереду – нові полотна й, можливо, навіть зйомка власного фільму.

Свого часу Катерина Ткаченко оживила роздуми українського мислителя Григорія Сковороди в розписах на стінах Харківського літературного музею для виставки «Григорій Сковорода: мандрівка за щастям». До того ж ще 2008 року створила серію картин, що синонімічна філософії Сковороди. Цього року в грудні святкуватимуть 290 років Григорія Сковороди, тож картини Катерини Ткаченко, як кажуть, на часі й нещодавно вони постали перед київськими прихильниками мистецтва на виставці «Квіти серця» в галереї «АВС-арт». Хоча насправді зміст полотен художниці актуальний повсякчас, незважаючи на події, котрі можна до нього прив’язати. До прикладу, у «Квітах серця» авторка нагадує, що серце землі вистукує доти, поки люди живуть у злагоді з самими собою, із природою, пам’ятають своє коріння. Крізь метафору, символ, алегорію квітки художниця демонструє різносортність людей, багатогранність навколишнього світу. За визначенням самої художниці, «квіти – це символ мистецтва, внутрішнє проростання, думки, почуття».

Над вічними темами щастя, призначення людини, її внутрішнього світу та більш прозаїчними – можливостями реалізації молодого художника в нашій країні «ПРО» філософствувало під час інтерв’ю із Катериною Ткаченко.

У просторах паралельної реальності 

– Катерино, ви маєте серію полотен, основану на постулатах Григорія Сковороди. Чому саме з його філософією ви вирішили пов’язати свою творчість?

- Завдяки Григорію Сковороді я пояснила для себе деякі речі в християнстві, котре важливе для мене. Свого часу я намагалася зрозуміти, що саме мені потрібно в житті, якими шляхами досягнути щастя. Відповіді я знайшла у Сковороди. Перше, що усвідомила, – хто більше згоден із Богом, той щасливіший. Найкраще – зрозуміти те, що хоче від тебе Всесвіт. Важливо розвиватися за його законами, тоді людина буде щасливою. Друге – варто спілкуватися зі спорідненими людьми. Третє – віднаходження спорідненої праці. Ми відчуваємо щастя, коли робимо свою справу, що є продовженням нас. В Україні важко бути просто художником. І мені час від часу доводиться працювати із замовленнями. Проте я не відчуваю щастя, коли працюю над тим, що дає мені лише прибуток. Якщо присвячую себе спорідненій праці, я – щаслива. Навіть, якщо щось не виходить, завжди жевріє віра в те, що із часом усе стане на свої місця.

Узагалі для мене щастя – це не якась відмітка, нагорода. Це як температура. Коли я відчуваю віддалення від позначки щастя, намагаюся зрозуміти, що мені потрібно, аби знову до неї наблизитися.

У деякі картини ви вплітаєте автопортрети. До того ж зазначали, що коли працювали над серією «Квіти серця», намагались усвідомити себе як жінку в сучасному світі. Зробіть декілька словесних «штрихів» портрету сучасної жінки…

– Для мене живопис – щось психоаналітичне, втілення моїх думок на полотні. Якщо думки стосуються мого життя, то автопортрет – єдиний зв’язок у цьому випадку. Окрім того в автопортретах я постаю як частина Всесвіту, частина життєвого кола. «Квіти серця» – це проект про мене. Перед ним я створила портретну лінію різних жінок «Живопис. Жінка». В обох проектах я керувалися наступним: кожна жінка має залишається собою й бути при цьому щасливою. До того ж сьогодні є можливості змінювати власне життя, обмінюватися інформацією та життєвим досвідом. Сучасним жінкам варто вишукувати те, що насправді їм потрібно, не варто бігти за модними тенденціями, забуваючи про свої істинні бажання.

Часто людині важко відчути гармонію між внутрішнім і зовнішнім світом. До речі, цій темі присвячена картина «А в моєму внутрішньому світі добра погода» (із серії «Квіти серця») – така собі втеча людини від урбаністичного світу. Як вам вдається налаштувати добру погоду у мікрокосмосі, коли навколо – бетонний, задушливий і гамірний макрокосмос?

– Коли ми позитивно налаштовуємо внутрішній світ, тоді зовнішній сприймається органічно. Усе починається з нас. Мені допомагає втеча у паралельний світ, у сни – змінений стан свідомості. До слова, мистецтво чимось схоже на сни, це теж паралельна реальність. Творення – стан у якому добре, де немає часу, де все відбувається за іншими законами, де можна знайти відповіді, крізь які ми проходимо повз у реальному житті.

Снам ви присвятили серію колажів «Сни його дитинства», котру описували як сни минулого, спогади про тих, чиї обличчя залишилися на пожовклих світлинах старих альбомів. У «Квітах серця» знову звертаєтеся до минулого (полотно «Любі мої, що померли, або вічна радість життя»). Звідки таке тяжіння до того, що вже відлетіло?

– Мені зажди сумно, коли щось втрачається й уже не повернеться. У «Снах його дитинства» мені жаль домашнього фотоальбому, дитинства тих людей, які в ньому зображені. Шкода, що колись моє життя теж перетвориться на спогади для когось. Мабуть, я намагаюся змагатися з часом, подовжувати в часі те, що відходить у минуле.

– А було шкода обмінювати Харків, рідне місто, де вже здобули визнання, на дещо чужий Київ?

–       Важко відповісти однозначно. Справді Харків – близьке мені місто. А втім, у мене не виникає бажання погуляти ним. З іншого боку, у цьому місті є багато митців, які творять, не зважаючи на місто, чи всупереч обставинам, тобто намагаються уквітчати сірість. Натомість Києву подаровано багато краси, ним хочеться гуляти. У мені з’явилося відчуття комп’ютерної гри, де захотілося спробувати новий рівень із іншою анімацією, іншим ландшафтом. Була внутрішня потреба щось змінити, тому й переїхала до Києва.

Коли ми наїмося, що лишиться?..

 –             Існують відмінності між харківським і київським мистецтвом?

 –             Київ – більш строкатий, Харків – більш цільний, хоча й там представлено різні мистецькі напрямки. У Харкові мистецьке життя камерне, не має можливостей для потужного виходу. Окрім цього мистецький Харків більш демократичний, а у Києві сильніше відчувається розрив між знаними художниками й маловідомими.

 –             Можливо, було би легше злетіти блискавкою на столичний арт-ринок, якби ви створили щось епатежне, віддали перевагу формі над змістом, як це роблять колеги-митці. Ви ж залишилися вірною етніці, сучасному національному. До речі, про вашого видатного викладача Віктора Гонтарова дехто говорив, ніби він малював Україну, що відійшла в минуле. Не боялися, що вашу творчість сприйматимуть як несучасну?

 –             Як на мене, не варто створювати якийсь скандал на потребу публіки, аби тебе помітили. Головне – робити, те що тобі близьке, і тоді знайдуться шляхи, що принесуть славу. Мої роботи експонували практично у всіх харківських галереях. Там етнічне мистецтво сприймається як сучасне. Мені шкода, що немає такої потужної галереї, як PinchukArtCentre, де б представляли українське етнічне мистецтво. Наприклад, є бієнале «Від Трипілля до сьогодення», що відбувалося раз на два роки й створювалося силами самих учасників. Кілька років тому воно пройшло в кількох містах України. Публіка сприйняла його дуже добре. Однак останні роки не було фінансової можливості «возити» цю виставку Україною. Тут знову постає запитання: це мистецтво нецікаве, непотрібне? Ні, проблема у фінансуванні. Якби, наприклад, у Мистецькому Арсеналі відбулася така виставка, як «Від Трипілля до сьогодення», вона мала би потужну рекламу й привернула велику увагу.

Не можу сказати, що етніка несучасна, вона позачасова. Як на мене, сучасне мистецтво – те мистецтво, що твориться в цей час. Це добре, що різне мистецтво можна називати сучасним. Якщо лишити країни етніки, то це лишить її національних ознак. Узагалі важко чітко окреслити поняття «сучасне мистецтво». За кордоном те, що для нас зараз сучасне, трактувалося таким із 20-х років. Там уже з’являються думки, що не вистачає чогось реалістичного, духовного. Іноземці вже наїлися того, що в нас ще лишається популярним. Із часом і ми цього наїмося. Що тоді лишиться? Нам треба бути собою. В Україні відбувається постійна внутрішня боротьба: одні говорять, що нам треба відроджувати національні традиції, інші, що їх варто відкинути. Думаю, буде потреба в тому, щоб створювалося етнічне мистецтво.

 – Узагалі молодому митцеві важко просуватися на сучасному арт-ринку?

 – На жаль арт-ринок в Україні недостатньо розвинений. Одиниці мають щастя співпрацювати з арт-менеджерами. Найчастіше просуванню художника допомагають галеристи. Якщо галерея помітила митця й розпочала його розкручувати – це дуже добре. В Україні бракує людей, для яких просування художника є безпосередньою роботою. Однак зазвичай митець змушений розраховувати сам на себе. Він робить свою справу, і так чи інакше з’являються знайомства, співпраця з галереями.

 – Однак перед художниками розлягаються різні шляхи для самореалізації. Ви ось виявляєте свої здібності в кінематографі…

 – Так, я працювала художником-постановником у фільмі Івана Сергієнка «Перекотиполе», що має вийти взимку. Це поетичне кіно, я навіть назвала би його фільмом-відчуттям. Бути художником-постановником у кіно – серйозний процес. Зрозуміла, що тут потрібна своя команда. А втім, це цікаво. Хочу спробувати себе й у ролі режисера. У роботі художника-постановника багато технічних питань, а мене цікавить саме поетичність, створення цілого образу. Хотілося би оживити те, що є в образотворчому мистецтві. Люблю фільми режисера Ларса фон Трієра. Вони чесні. Помітно, що людина створює те, що їй близьке. Для мене кіно – можливість сказати щось своє, показати те, що відбувається всередині мене, як і в живописі.

Спілкувалася Дарина Фіалко

 

Дата і час

16 грудня 2017 року

Календар подій

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 
 
 
 
1
 
2
 
3
 
4
 
5
 
6
 
7
 
8
 
9